Одного разу в задушливу літню ніч, коли люди, лягаючи спати, залишають вікна відкритими, один спритний і веселий Місячний Промінчик пробрався в дитячу спальню. Він обережно присів на підвіконня і уважно обдивився. Промінчик бачив багато різних дитячих кімнат, і всі вони були не схожі одна на іншу. Було дуже цікаво дізнатися, як виглядає ця дитяча? А ще він хотів пожартувати. Його друзі – теж Місячні Промінчики – такими були плавними, м’якими, неспішними, і йому було з ними нудно. І ось він, втік від товаришів, сидів на підвіконні і роздумував, з чого б почати гру. Погляд його плавно переміщувався кімнатою.

Тут все було незвичним і незнайомим – не те, що в саду. Там Промінчик облазив всі дерева і кущі, він знав мордочки всіх мишок, не кажучи вже про їжачків. Їжачки вже давно перестали звертати увагу на його витівки, тільки невдоволено чхали і згорталися клубочками, коли він лоскотав їм носи. Ну, скажіть, вам буде цікаво грати з колючими клубочками? Ні! Ось і Промінцю набридло.

Тому зараз він зісковзнув з підвіконня і почав уважно оглядати нове місце. Промінчик виявив дитяче ліжечко, в якому мирно спала маленька дівчинка. Недовго роздумуючи, він став лоскотати малятку носик, щоб її розбудити. Пустувати, так пустувати! Але ще веселіше пустувати удвох – тому Промінчик і став будити дівчинку. Вона прокинулася майже одразу, адже Промінчик був майстром таких витівок.
– Здрастуй, Принцеса, – ввічливо звернувся до неї Місячний Промінчик.

Він назвав її принцесою зовсім не тому, що хотів вибачитися, а просто малятко справді була дуже схожа Принцесу.
– Хто ти? – здивувалася дівчинка.
– Мене звуть Місячний Промінчик.
– А що ти тут робиш?

– Прокрався в твою кімнату, щоб попустувати, от і тебе спеціально розбудив.
– Як же ти пустуєш?
– Та просто: літаю, стрибаю, щекочу носики…
– Стрибати і я вмію, а от літати… – подумала дівчинка. А потім попросила Промінчика:
– Будь ласка, навчи мене літати!

– О, це дуже просто, дивися… – Промінчик плавно піднявся з краю ліжечка і завмер у повітрі. – Спробуй сама: просто закрий очі, привстань навшпиньки і полетиш.
Дівчинка зробила, як навчив Промінчик, і злетіла…
– От бачиш, як просто! Потрібно тільки дуже захотіти і все вийде. Давай полетимо в сад, – запропонував Промінчик, – а щоб ти не боялася, я буду тебе підтримувати.
Через віконце вони вилетіли в сад і стали повільно підніматися вгору.

У м’якому місячному світлі звичайні предмети придбали незвичайні обриси: будинок став схожий на середньовічний замок, дерева в саду «перетворилися» в казковий віковий ліс.
Промінчик дбайливо підтримував дівчинку, щоб вона не злякалася. Посвячені знають: коли літаєш, найголовніше – не боятися. Варто тільки злякатися – відразу впадеш. Промінчик впевнено підтримував свою Принцесу, і вона, відчуваючи це, зовсім не боялася. Земля поступово віддалялася: обриси будинків і дерев наче танули. Теплий вітерець ніжно пестив шкіру. Дівчинка і Місячний Промінчик, ведучи неспішну бесіду, ширяли над морями і невідомими країнами…
– Принцеса моя, прокидайся!

Дівчинка відкрила очі. Кімната була наповнена сонячним світлом. Біля ліжка стояв тато.
– Татку, а я вночі літала! – поспішила поділитися новиною дівчинка.
– Високо?
– Високо-високо!!!
– Це чудово, а я не можу літати, – очі батька стали сумними-сумними.
– Чому, ти що – не вмієш?
– Колись вмів, але тепер я великий, і Промінчик мене вже не підніме…